|
Хтось влаштував свою долю, а хтось бомжує. У місті - більш 20 організацій,
як державних, так і громадських, які можуть допомагати тим, хто звільнився
(чи, принаймні, декларують таку допомогу). Але дуже мало людей звертається
туди за допомогою.
У 7-й колонії був випадок, коли людину витягли за ворота тільки застосувавши
силу - він пручався і не хотів іти, незважаючи на те, що відбув своє покарання
"від дзвоника до дзвоника". Коли його все ж таки виштовхнули
за межі колонії, то він піднявся на кран, що знаходився поруч на будівництві,
і зверху кричав: "Якщо не відчините дверей, то я буду стрибати".
А цього року у ВК №90 засуджений, в якого скінчився термін ув'язнення,
в день звільнення сховався. Його шукали по всій колонії, тому що це абсурд:
навіщо втікати в день, коли і так мають звільнити? Знайшли його на господарському
подвір'ї, він ховався у вугіллі. Виходити самостійно він категорично не
бажав, кричав: "Вовки погані, за що?! Собаку в таку погоду з будинку
не виганяють (це було навесні, було ще холодно, йшов дощ)! Я все одно
назад повернуся!". І додержався свого слова: пройшов по вул. Некрасова
нагору до першого ларька із сигналізацією, розбив вітрину і став чекати.
Через двадцять хвилин знайшов найближчий телефон і зателефонував у райвідділ:
"Що ви сидите, отут у вас ларьок грабують! Як сигналізація не спрацювала?
Я сам бачив!" І дав свій власний опис, додавши, що злодій біля ларька
вештається дотепер. І знову повернувся до ларька. Через деякий час він
повернувся для відбування покарання у ВК №90...
Таких випадків досить у всіх установах. Але все одно це - виключення.
Більшість рахує години та хвилини до звільнення. Вихід на свободу - подія
одночасно радісна та хвилююча. Чому радісна - зрозуміло навіть тим, хто
ніколи не опинявся за ґратами. А хвилююча - тому що людина виходить зміненою
в інше суспільство. Зрозуміло, що і відношення буде вже не таким, яким
було до ув'язнення...
Саме тут, на етапі ресоціалізації, можуть допомогти державні соціальні
служби і громадські організації: потрібна допомога у поновленні соціальних
зв'язків, в оформленні документів, у працевлаштуванні та навчанні, в отриманні
житла, і, звичайно, потрібна нормалізація відносин з оточуючими. Однак,
поки що, не тільки, немає черг у ці 20 організацій, взагалі туди звертаються
одиниці. Чому? Чому воліють зробити злочин і знову опинитись за ґратами?
Не знають про ті права, що надані їм законами, про ті послуги, що допоможуть
їм почати нове життя? Чи ці послуги неефективні, а права порушуються?
Чи не довіряють державним і громадським організаціям? Чи їм просто потрібні
інші види допомоги?
Управління держдепартаменту України з питань виконання покарань у Херсонській
області (УДДУВИП) і Херсонський міський Центр молодіжних ініціатив "Тотем"
за підтримки Швейцарського фонду Співробітництва в Україні намагаються
знайти відповіді на всі ці питання.
І ось, уже перші, несподівані результати "круглого столу" із
психологами і співробітниками трудового і побутового обслуговування (ТПО)
колоній і слідчих ізоляторів. "Круглий стіл" пройшов на базі
УДДУВИП у Херсонській області 29 липня. З'ясувалося, наприклад, що деякі
засуджені бояться заповнювати навіть анонімні анкети, коли бачать там
назву організації "районна міліція". Кажуть: "Це від них,
чи що? Вони мене потім за почерком викриють". Хоча в анкеті треба
поставити тільки " + " чи "- ".
І в той же час виявилося, що після звільнення люди до міліції звертаються
частіше, ніж в інші організації: вважають, що в міліції швидше зрозуміють
і допоможуть, там "слово не розходиться зі справою". Готуючи
засуджених до звільнення, інспектора з ТПО всім дають адреси Центра зайнятості,
Центра соціальних служб, але тільки одиниці говорять "спасибі, це
мені потрібно". Але саме дивне, що самі інспектори часто не уявляють,
чим саме можуть допомогти громадські організації і соціальні служби тим,
хто звільняється. На "круглому столі" чітко пролунало: "якби
організації конкретно допомагали матеріально, то і звертались би до них
частіше, тому що духовним вони вже ситі, а з порожнім шлунком їм простіше
піти витрину розбити і приїхати до нас...". Це свідчить про те, що
самі інспектори поки не до кінця розуміють, що таке соціальна реабілітація,
основний принцип якої "давати людині не рибу, а вудочку".
Всі інспектори підкреслили, що в Херсонській області має бути свій реабілітаційний
центр, і в цьому вони, безумовно, праві: після звільнення людині набагато
легше прийти до одної спеціалізованої організації, чим обійти десяток
служб, в яких цілком може заплутатися кожен з нас. До того ж з'ясувалося,
що реабілітаційним центрам і засуджені, і самі інспектори довіряють набагато
більше - вони постійно туди звертаються і навіть отримують відповіді.
На жаль, у більшості Центрів не приймають хворих на туберкульоз (а у Херсоні
- дві колонії-лікарні для хворих на туберкульоз), і скрізь - обмежена
кількість місць (на 20 - 30 чоловік).
Останнім часом тільки один, що звільнився поїхав у реабілітаційний центр,
розташований у Львівській області. Для інших не вистачило місць, деякі
не ризикнули туди поїхати.
Ірина Ухваріна,
"Вгору"
|
