|
У вересні 1958 р. вісім
держав визнали обов'язковими юрисдикцію Європейського Суду. Це уможливило
вибори перших членів Суду, що відбулися 21 січня 1959 р. За ці 43 роки
існування Суду сталися значні події. 15 суддів були обрані в 1959 р.,
у 1981 р. до його складу входив 21 суддя. З 1997 право призначити суддів
отримали 40 держав. 10 держав ратифікували Конвенцію до 1953 р. 20 держав
до 1980 р. А нині учасниками Конвенції є 40 держав, 16 з яких розташовані
до Сходу від межі, що раніше називали "залізною завісою". Бувало,
що за цілий рік старий Суд не розбирав жодної справи. Таке траплялося
5 разів - у 1959, 1963, 1964, 1966, 1977. В інші роки аж до 1974 Суд ніколи
не виносив 3 рішення за рік. У 1982 р. Суд уперше слухав більше 10 справ,
а у вересні 1998 р. було оголошено останнє рішення, прийняте "старим"
судом. Загальна кількість таких рішень, прийнятих до 1998 р., тепер дорівнює
106.
З 1 листопада 1998 р. почав функціонувати новий Європейський Суд з прав
людини, коли в Страсбурзі відбулася інаугурація. З цього часу Суд діє
на постійній основі. Він здійснює функції двох попередніх органів, що
утворювали контрольний механізм за виконанням Конвенції по захисту прав
громадян і основних свобод - Європейської Комісії і Європейського Суду
з прав громадян.
Значення Суду за останні роки стало стрімко зростати.
Так якщо в 1981 до Суду надійшло 400 звертань, з яких по 7 були прийняті
рішення, у 1993 р. відповідно 2000 звертань і 53 рішення. Те вже в 1999
звертань було 20000, а прийнятих рішень - 4250.
Відповідно до частини 1 ст. 46 Конвенції високі договірні сторони зобов'язуються
виконувати остаточне рішення суду по будь-якій справі, у якій вони є сторонами.
Україна визнала юрисдикцію Суду декларативно - право на звертання громадян
за захистом своїх порушених прав і свобод до відповідних міжнародних судових
органів (4.4 ст. 55) - і нормативно, коли прийняла Закон від 17 липня
1997 р. "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод
людини 1950 р.", 1-го Протоколу і протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Відповідно до цього Закону Україна визнала всі зобов'язання, передбачені
даними міжнародно-правовими актами. Зокрема, щодо визнання на своїй території
обов'язкової (без спеціальної угоди) юрисдикції ЄС з прав людини у всіх
питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції (ст. 46 Конвенції).
Крім того, у силу даного закону Україна зобов'язується виконувати рішення
Суду по будь-якій справі, у якому вона є стороною. Текст Конвенції був
опублікований в офіційному виданні тільки 10 січня 2001 р.
За даними на 1999 р. 1257 українців шукали захисту своїх прав у далеких
землях, відкрито ж було тільки 770 тимчасових справ (досьє), 4 з який
визнані прийнятими. З зазначеної кількості тимчасових справ проти України
були зареєстровані 450, з них 300 визнані не прийнятими. До сторін, щодо
яких була зареєстрована найбільша кількість справ у 1999 р., належать:
Росія - 972, Італія - 881, Франція - 868, Польща - 691, Туреччина - 655.
Звертання в ЄС надходять не тільки з нових країн-членів Ради Європи, але
і з Англії, де за довгі роки устоялася цілком демократична правова і судова
система.
Найчастіше у своїх заявах українці скаржаться на умови утримання в місцях
позбавлення волі, особливо це стосується засуджених до страти. Багато
скарг стосуються невиплати заробітних плат і пенсій. Росте кількість заяв
від відомих у нашій країні партійних, політичних, суспільних діячів про
порушення їхніх прав. Суддя Європейського Суду від України Володимир Буткевич
вважає, деякі їх їх дійсно мають реальні шанси на виграш.
Суд стає на захист тільки тих прав, що прописані в Конвенції і протоколах
до неї. Варто звернути увагу на те, що в цьому важливому правозахисному
документі нічого не говориться про право на житло, охорону навколишнього
середовища чи соціальні та економічні права (хоча не можна виключити,
що в майбутньому список прав, передбачених у цій Конвенції, може бути
розширений). Відомий аргумент, що захисті потребують усі права особистості.
Зі сказаного вимальовується наступна проблема - коли саме заторкується
право особистості. У практиці Європейського Суду, тобто в його прецедентном
праві, склався такий принцип: наявність права, що підлягає захисту, дається
шляхом відсилання до національного законодавства, і ст. 6 Конвенції застосовується
лише в тому випадку, якщо внутрішнє право (у розумному тлумаченні) передбачає
право відповідної особистості. Для того, щоб звернутися в ЄС, потрібно
виконати і такі важливі вимоги: справа, що направляється в ЄС, повинна
бути розглянута хоча б двома вітчизняними судами. Хоча Суд може прийняти
до розгляду заяву в справі, у відношенні до якої не були вичерпані всі
національні засоби, тільки в тому випадку, якщо справа розглядається на
національному рівні за межами розумного терміну.
Вимога вичерпати внутрішні державні засоби захисту залишається основним
для всієї системи Конвенції. Але не менш важливим є і вимога, щоб були
вичерпані тільки ефективні засоби захисту. Без належних і ефективно діючих
судових систем усередині держав-учасників міжнародна система захисту прав
людини може завалитися.
Наступне вимога, що пред'являється до поданих заяв: подія, через яку подається
позов, має статися після 11 вересня 1997 р. Нарешті, від останнього рішення
вітчизняного суду до моменту звертання в ЄС повинно минути не більше 6
місяців. При подачі заяви необхідно посилатися на статті Європейської
Конвенції, що, на думку заявника, порушила держава. До розгляду можуть
бути прийняті тільки ті скарги, що, на думку заявника, стосуються протизаконності
дій державної влади. Скарги, спрямовані проти приватних осіб чи приватних
організацій, товариств розглядатися не будуть.
Суд зобов'язаний реєструвати всі заяви, що відповідають вимогам прийнятності,
це випливає безпосередньо з вердиктної частини Європейської Конвенції
з захисту прав і основних свобод громадян. Вона ж чітко визначає умови
неприйнятності:
- анонімні заяви,
- заяви, що розглядалися через іншу процедуру міжнародного розслідування
чи врегулювання,
- заяви, у яких допущені зловживання правом: очевидно грубі, образливі
й агресивні заяви; чи такі, котрі є способом політичного тиску і пропаганди;
також заяви, що неправильно тлумачать конвенційні права і свободи людини);
- неістотні заяви, малообгрунтовані петиції спекулятивного характеру.
Суд приймає заяви від будь-якої особи. Цей перелік значно ширший, ніж
у національному законодавстві країн-членів Ради Європи. Наприклад, таке
право передбачене також за неповнолітніми, особами, що перебувають у нелегальному
становищі, психічно хворими і т.п. Заяви приймаються від груп осіб і неурядових
організацій.
Хотілося б зупинитися і на ст. 50 Конвенції, що стосується надання справедливого
відшкодування. Практика Суду містить чіткі принципи, однак застосування
зазначеної статті має менш чіткий і послідовний характер. Відшкодування
надається в 3-х випадках: матеріальний збиток, нематеріальний збиток,
компенсація судових витрат.
Рішення констатується порушенням Європейської Конвенції прав людини і
встановлюється розмір "справедливості грошової компенсації",
на що іде від 2 до 4 місяців. Остаточне рішення Суду посилається в комітет
Міністрів Ради Європи, що здійснює нагляд за його виконанням. Погроза
застосування до держави санкцій - ефективний засіб, що гарантує виконання
судових рішень. За невиконання рішень Суду членство держави в Раді Європи
може бути припинено. За серйозне порушення прав людини держава може бути
навіть виключена з організації, але подібного дотепер у діяльності Ради
не було. Відповідно до існуючих положень за прострочення виплат компенсацій
передбачені штрафні санкції. Справа знімається з контролю, коли надходить
інформація від заявника чи його адвоката, що справедливість, до якої він
прагнув, відновлена. За виконання рішення Європейського Суду відповідає
держава в цілому: своїм авторитетом, бюджетом, іншими можливими видатками.
Саме тому багато держав прагнуть не доводити справу до судового рішення,
а використовують можливості процедури дружнього врегулювання її. Слід
зазначити, що раніше вся процедура розгляду справи в Європейському Суді
тривала 5-6 років, ці терміни, можливо, будуть скорочені до 2-3 років.
На другому самміті Ради Європи в Страсбурзі в 1997 р. був прийнятий план
дій, відповідно до якого кожна держава - учасник Європейської Конвенції
для координації дій з Європейським судом призначає свого уповноваженого
при Суді і формує його апарат. Уповноважений повинен, з одного боку, захищати
інтереси держави від неправомірних вимог заявника, а з іншого боку - вживати
заходів до усунення будь-яких порушень закону, прав і свобод людини і
громадянина.
Хотілося б відзначити, що за 43 роки практичної діяльності Європейський
суд з прав людини виробив декілька дуже істотних принципів.
Перший з них - держави-учасники Конвенції не вправі допускати екстрадиції
(чи виселення) якої-небудь особи в країну, де вона може бути піддана катуванням
чи нелюдському поводженню, несумісному зі ст. 3 Європейської конвенції.
Він враховує серйозну небезпеку для особистості, небезпеку, що стає дійсно
реальною у випадку экстрадиції чи виселення.
Відповідно до сучасної практики на держави може бути покладений обов'язок
захищати особисті права і свободи за допомогою позитивних дій, таких як
інформування громадян про те, яку небезпеку для здоров'я несе забруднення
навколишнього середовища, захист громадян від втручання з боку інших приватних
осіб і т.п.
Не піддається сумніву, що захист громадян є обов'язком сучасної держави.
Наступний принцип - право на життя, що захищається в ст. 2 Конвенції,
і право не піддаватися катуванням, гарантоване ст. 3 Конвенції, вимагає,
щоб держава починала відповідне розслідування у випадку, коли обставини
загибелі людини чи отримання нею каліцтв носять безглуздий характер. Якщо
держава заперечує, що смерть чи каліцтва викликані діями його органів,
і обвинувачує в цьому інші (приватні) особи, то воно несе позитивний обов'язок
почати необхідні кроки для відстежування ситуації і визначення відповідальності.
У практиці Європейського суду в Страсбурзі вимальовувалися і деякі проблеми.
Одна їх них - проблема меж оцінок.
Суть проблеми полягає в тому, що, обмежуючи права особистості (наприклад,
за надзвичайного стану ст. 15 чи ж у відповідності з другими пунктами
ст. 8-11 Конвенції), держави мають у своєму розпорядженні визначену свободу
дій при оцінці ситуації і застосуванні необхідних заходів.
Той же принцип діє, коли держави вживають захисних заходів чи ж, як відзначалося
раніше, несуть позитивний обов'язок захистити особистість.
Європейський суд вважає своєїм завданням простежити, чи не перевищила
держава свої межі оцінок.
Національні влади і національні суди повинні залишитися тією інстанцією,
де звичайно приймаються рішення. І, якщо ці рішення мають розумні підстави,
вони повинні бути, у принципі, визнані на міжнародному рівні за обов'язкових
умов, що завжди існують межі оцінок і що Європейський суд з прав людини
має право й обов'язок контролювати дотримання цих меж.
Питання не в тім, чи залишається особистість беззахисною, а в тім, у якій
мірі захист прав людини здійснився на національному рівні. Захист повинен
контролюватися також на європейському рівні.
Суду в Страсбурзі в минулому часто доводилося здійснювати контроль над
рішеннями і процедурами національних судів, це він буде робити й у майбутньому.
Ст. 5 і 6, зокрема, містять обов'язкові для рішень і процедур національних
судів норми, що повинні бути дотримувані.
Незважаючи на конституційне визнання Вищої юрисдикції Суду і кількість
звертань, що подаються проти нашої держави, порядок виконання його рішень
в Україні законодавчо не визначений.
На сьогоднішній день в Україні актуальним є розгляд проблеми про сіободу
думки і слова в справах, що стосуються діяльності засобів масової інформації.
Незважаючи на заяви про те, що свобода думки та слова, вільне оприлюднення
своїх поглядів і переконань є в Україні декларованою свободою, судова
практика свідчить про нерівність громадян перед законом і судом. Варто
підтримати тих журналістів і юристів, що вбачають достатню кількість нормативних
засобів для належного захисту такої свободи й етичних кордонів її реалізації.
Якщо проаналізувати кілька предметних законів, ми можемо дійти до висновку,
що в законодавстві України питання про те, чи зобов'язаний журналіст обнародувати
свої джерела інформації, наприклад, у суді, зовсім не урегульоване.
Згідно зі ст. 44 Закону "Про інформацію" у переліку зобов'язань
учасників інформаційних відносин не передбачене зобов'язання вказувати
джерело інформації.
У Законі від 21 грудня 1993 року "Про телебачення і радіомовлення"
серед зобов'язань телерадіоорганізацій, представлених у ст. 37, передбачене
збереження в таємниці зведень про особу, що передала інформацію чи інші
матеріали, з умовою нерозголошення його імені.
А журналіст друкованого ЗМІ, навпаки, за вимогою суду зобов'язаний обнародувати
джерело інформації (п. 11 ч. 2 ст. 26 Закону від 16 листопада 1992 р.
"Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні"). При цьому випадки, коли
така вимога може бути судом виставлена, зовсім не визначена.
Журналісти як особи, що поширюють масову інформацію, мають рівні права
й обов'язки незалежно від того, через який засіб вони цю інформацію поширюють
(по змісту терміну, визначеного в ст. 1 Закону від 23 вересня 1997 р.
"Про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів").
Чи має суд право вимагати, а журналіст надавати дані про джерело інформації?
Відповідь на це питання ще в 1996 р. дав Європейський Суд. Рішення в справі
Гудвіна проти Великої Британії, де велася мова про судовий злочин, суть
якого зводилася до того, що суд не має права прагнути від журналістів
обнародування джерела інформації. Тільки в тому випадку, коли суд захищає
державні інтереси надзвичайної важливості, він може вимагати від ЗМІ чи
журналіста надати дані про джерело інформації. Інакше відповідач сміливо
може оскаржувати рішення суду, посилаючись на Конвенцію і конкретне рішення
Суду.
Липень 1995 р., справа Лінгенса проти Австрії - суд встановив, що на пресі
"лежить обов'язок поширювати інформацію й ідеї щодо питань, що обговорюються
на політичній арені чи торкаються інших сфер суспільного інтересу".
Суд відзначив, що "до завдань преси поширювати таку інформацію додається
право громадськості цю інформацію одержувати" (журналіст критично
висловився проти тодішнього Федерального канцлера).
Але журналісти повинні дотримувати певних меж, вважає Суд.
Січень 1999 р. Рішення в справі Фрессо-Руара проти Франції: "журналісти
повинні викладати інформацію правдиво, спираючись на перевірені факти,
і представляти її вірогідно і точно, відповідно до вимог журналістської
етики". У яких же межах журналісти можуть критикувати політичних
діячів?
Січень 1998 р., справа Далбан проти Румунії. Комісія відзначила, що будь-яке
втручання у викладені журналістами коментарі з проблем, що представляють
суспільний інтерес, повинне бути надзвичайно обмежено, для того, аби не
"відщтовхнути громадян від висловлення критичних зауважень".
Справа Лінгенса - скарга на адресу виконавчих владних структур. Витяг
з рішення: "свобод преси дає громадськості довідатися про ідеї і
позиції політичних лідерів і сформулювати свій погляд на них".
Межі припустимої критики ширші, коли вона стосується політика, а не приватної
особи. "Політик неухильно і свідомо відкривається для прискіпливого
аналізу кожного свого слова і вчинку з боку як журналістів, так і громадськості
в цілому, і, як наслідок - повинен виявляти до цього більше терпіння".
У деяких інших справах, що стосуються ст. Конвенції, Суд дійшов висновку,
що громадяни, що не займають важливих державних посад, мають потребу в
деяких випадках у більшому захисті від нападок журналістів у пресі.
Дотримання журналістами вимог щодо представлення точної і достовірної
інформації, що супроводжується власними коментарями в очевидних етичних
межах, з одного боку, і толерантність посадових осіб різного рангу, раціональні
підходи звичайних громадян до захисту власних прав - з іншої, повинні
стати для судді основними при ухвалі справедливих і обґрунтованих рішень.
Це дозволить скоротити кількість справ, що подаються на апеляційний розгляд.
А це на сьогоднішній день є актуальним у зв'язку з завантаженістю суддів.
Кожен юрист, що займається практикою застосування права (насамперед суддя,
адвокат, працівник правоохоронних органів), приймаючи справи до виробництва,
зобов'язаний мати на увазі: кожна особа, що проходить у справі, можливість
і право звертатися до Європейського Суду.
Проаналізувавши матеріали, що надходять у Європейський Суд, можна зробити
висновок - або в нас немає гарної адвокатської школи, або громадяни звертаються
за допомогою не до тих, хто дійсно знає положення Конвенції з прав людини.
Дуже корисний міжнародний інститут, що базується у своїй діяльності на
багаторічному досвіді демократичних і правових систем різних держав, Європейський
Суд створений для захисту прав і основних свобод людини.
Цю свою функцію він виконував і буде виконувати сумлінно, неупереджено
і незалежно від того, що про нього говорять.
.
|
