Впроваждення міжнародних норм в практику судочинства України

Українська держава, відповідно до чинної Конституції, головним своїм обов'язком визначила забезпечення прав і свобод людини, що визначає зміст і спрямованість її діяльності. Але це неможливо було б зробити без врахування надбань людства у сфері юридичної діяльності. В Україні великий прорив у правосвідомості суспільства і в нормотворчій діяльності спричинив вплив міжнародного законодавства та зокрема Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
У 1987 році був заснований добровільний фонд ООН для технічного співробітництва з прав людини, який дозволив залучити додаткові кошти для зміцнення інфраструктури і системи інформування на національному і регіональному рівнях. У 1988 році (40 років із дня прийняття Загальної декларації) Генеральна асамблея почала Всесвітню компанію за права людини. У 1990 році Генеральна асамблея вирішила створити Всесвітню конференцію з прав людини (перша відбулася в Тегерані в 1968 році).
Ці чотири рішення стали знаменними віхами в розвитку міжнародної законодавчої бази з прав людини, що і посприяло розширенню кола ратифікованих Україною міжнародних договорів, у тому числі й вищезгаданої Конвенції. Мета приєднання до Європейської спільноти - це забезпечення нових можливостей для демократичних перетворень як самої держави в цілому, так і її органів влади.
Ст. 9 Конституції говорить: якщо на обов"язковість чинних міжнародних договорів надана згода Верховної Ради України, то ці договори є частиною її національного законодавства. А укладення міжнародних договорів, що суперечить Конституції України, можливе лише після внесення до неї відповідних змін. Отже, в Україні поруч з національним законодавством діє частина міжнародного законодавства, яка є обов'язковою для виконання. Практичне застосування міжнародних норм права вимагає високого рівня професійної кваліфікації корпусу суддів України. А це є значна проблема на даному етапі розвитку нашої держави.
Дніпропетровське обласне управління юстиції і Дніпропетровське Регіональне відділення Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини спільно з громадськими організаціями провели моніторинг серед суддів даної області щодо інформованості їх про міжнародні норми прав людини та впровадження їх в повсякденну практику судового захисту.
У анкетуванні, яке провадилося в серпні-вересні 2000 році, взяли участь 157 суддів Дніпропетровської області (65 % від загального числа суддів області). При цьому, враховуючи стаж роботи суддів, їх кількість у групах становила: до 5 років роботи суддею - 24%; до 10 років - 34%; до 20 років - 27%; більше 20 років - 15%.
На жаль, конкретних судових справ із застосуванням норм Конвенції немає. Проблема в тому, що на правосвідомість судді впливають різні чинники, і, в першу чергу, - домінуюча в державі правова ідеологія, яка не є однорідною. Судова практика вищестоящих судових інстанцій відіграє важливу роль у цих процесах. Багато в чому від цого і залежить психологічне ставлення суддів до юридичної норми і його дії щодо виконання міжнародного законодавства.
Вражає ставлення дніпропетровських суддів до смертної кари як кримінального покарання. Хоч рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року ст. 24 Загальної частини та положенням Санкції статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнані такими, що не відповідають Конституції України, 58 % опитуваних суддів висловилися за смертну кару як кримінальне покарання. Проблема правосвідомості суддів в Україні існує і не може залишатися поза увагою.
Більшість суддів (89%) поінформовані про норми Конвенції про захист прав і основних свобод людини. 54% - поінформовані про інші міжнародні норми, які необхідно знати для виконання зобов'язань України у світовій спільноті. 39% зазначили, що держава частково забезпечує суддів відповідними нормативними матеріалами в галузі прав людини. У цьому питанні могла б бути суттєвою і роль громадських організацій, які співпрацюють з обласними управліннями у справі підготовки семінарів з вивчення міжнародного законодавства. Адже права і свободи повинні бути гарантовані суспільством, і одна з гарантій - це професійна компетентність осіб, які забезпечують ці блага для всіх членів суспільства.
Тож держава має піклуватися, щоб кожен суддя мав всю необхідну нормативну літературу, мав можливість спілкуватися на семінарах і підвищувати свій професійний рівень. В свою чергу держава, як гарант утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3 Конституції), має подбати про матеріально-технічне забезпечення правосуддя, низький рівень якого на сьогодні не сприяє становленню дійсно незалежної професійної судової влади.
Та й сама чинна система загальних судів далеко не досконала і не всі стадії процесу можуть бути визнані стадіями захисту прав людини.
Сьогодні в суспільстві є механізм, який забезпечує виконання положень і Конституції України, і Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини - Конституційний Суд. Окрім того, при кожному обласному управлінні юстиції створені регіональні відділення Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, діяльність яких спрямована на усунення порушень норм даної Конвенції, інформування населення про її положення, збирання доказів щодо порушення прав людини (їх діяльність підтримало 76 % суддів). Я вважаю, що є сенс у тому, щоб через регіональні відділення у взаємодії з громадськими організаціями проводити семінари, колоквіуми для суддів, запрошувати на них представників міжнародних правозахисних організацій, незалежних експертних установ, відомих адвокатів. Адже лише через співпрацю державних і недержавних структур можна досягти ефективного захисту прав громадянина. Так, судді вважають, що існування незалежного суду неможливе без незалежних від державних органів експертизи і адвокатури (за це проголосувало 93 % і 82 % суддів).
Такий підхід до розуміння даної проблеми відповідає загальним принципам як Конституції України, так і міжнародного права. Можна погодитись і з розробкою нових принципів під час розгляду справи, - принципів, які б сприяли впровадженню норм міжнародного права у нашу правову дійсність. Наприклад, тлумачення національного права, яке узгоджується з Конвенцією, усунення первинних моментів у національному законодавстві застосуванням норм Конвенції. Ці принципи необхідно враховувати у прийнятті нового законодавства про судоустрій, експертизу, адвокатуру, нових процесуальних кодексів, під час впровадження адміністративної юстиції.
У деяких питаннях, як видно з моніторингу, судді не зовсім адекватно оцінюють свою безпосередню роль у забезпеченні прав громадян. Лише 2 % їх зазначили, що суд повинен роз'яснювати громадянам порядок звернення до міжнародних судових органів. 92 % суддів впевнені, що не суд, а інші органи (в першу чергу юстиції і адвокатури) повинні давати такі роз'яснення. Що ніяк не узгоджуються з їх же переконанням про суттєву роль суду в нашій державі.
Викликає занепокоєння те, що 29 % суддів вважають: вони мають право на судову помилку. Хоча закон не дозволяє судді постановляти рішення, якщо він має хоч якісь сумніви щодо його законності.
І все ж завдяки світовим зразкам юридичної нормотворчості у нашому посттоталітарному суспільстві відбуваються помітні зміни. Все більше громадян України усвідомлюють, що найважливішою соціальною цінністю є природні права людини, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека.
Конституція України 1996 року передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме європейським стандартам, міжнародним зобов'язанням України та створить умови для реального захисту прав людини. Новим для України і дуже важливим для національної системи захисту прав людини стане інститут апеляційних судів. Адже саме цей інститут розглядається Європейським Судом як один з ефективних засобів захисту прав людини в більшості держав-членів Ради Європи. Прийняття нового закону про судоустрій, який деталізував і наповнив реальним змістом положення Конституції України, - необхідний і прогресивний крок, який дасть можливість вирішити широке коло питань, пов'язаних з виконанням не лише внутрішньодержавних функцій, а й міжнародних зобов'язань України.