ВИЩА ОСВІТА В УКРАЇНІ: "ВІДКРИТІ ДВЕРІ" АЛЕ КУДИ?

Говорити про необхідність реформ в Україні стало останнім часом навіть модно. Проте, чи потрібно реформувати систему вищої освіти у нашій країні, якщо випускники вузів "радянського типу", особливо технічних спеціальностей, відрізнялися досить високим рівнем; наших спеціалістів завжди високо цінували навіть закордоном? Що вказує на необхідність освітніх реформ, на які підуть дефіцитні бюджетні кошти? Почнемо з напіванекдотичної ситуації. На кафедрі одного престижного вузу ведеться дружня розмова. Викладач обурюється тим, що значна частина його студентів приділяють навчанню надто мало часу, бо постійно зайняті на роботі. Потім вони ледь не випрошують оцінки, і це при тому, що зарплатню отримують значно більшу, ніж у самого викладача! "Не приймайте близько до серця, заспокоює його колега, у нас з вами по дві вищі освіти, ми надто розумні, аби отримувати багато грошей." При зовнішній абсурдності подібного висловлювання, не можна не погодитись із його істинністю. Ситуація на ринку праці зараз склалася така, що роботодавці не хочуть надавати робочі місця людям без стажу або реальних навичок. Витрачати час і гроші на "обтесування" новачка більшість не мають ані можливостей, ані бажань. Практика показує, що ідеальним претендентом на робоче місце виявляється впевнена в собі молода людина із університетським дипломом, достатньо забезпечена й така, що має стаж не менше 3-5 років. Причому, визначальним при прийомі на роботу є саме стаж та практичні навички. У даному випадку, друга вища освіта є реальним показником того, що людина має менше практичних навичок, адже витрачала час на здобуття освіти. Під час повноцінного навчання на стаціонарі отримати подібний досвід практично неможливо. Отже, парадоксально, студент, який сумлінно відвідував усі лекції, готував семінари, просиджував вихідні у бібліотеці й який, відповідно, має прекрасну, щоправда, суто теоретичну підготовку, має нижчі шанси влаштуватися на роботу, порівняно з недбалим, але енергійним студентом, який почав свою трудову діяльність з ранніх курсів, а далі "тягнув" навчання,аби тільки не вигнали. Є й інша сторона цієї проблеми: багато здібних молодих людей, потенційно талановитих науковців, через матеріальні проблеми при практично повній відсутності державної допомоги для студентів, вимушені йти на некваліфіковану, часто тяжку фізичну роботу заради грошей. А це в свою чергу сприяє розпорошенню інтелектуального потенціалу країни. Частково подібна ситуація пов'язана зі складнощами перехідного періоду, проте держава мусить хоча б намагатися врегульовувати подібні невідповідності. Якщо вона не спроможна це робити, то єдиним виходом залишається активне заохочення приватного сектору освіти, який є більш піддатливим до змін за умов ринкової системи. У першу чергу йдеться про зменшення оподаткування та послаблення державного ліцензійного контролю. Кого ж готують наші вищі навчальні заклади безпосередньо, без зазначеної вище "перекваліфікації"? Виявляється, що система освіти в нашій країні продукує... саму себе. Частково ситуація подібної спадковості є цілком логічною, але ж не в таких кількостях! Уявіть собі, що ми можемо мати через кілька років стільки викладачів, скільки зараз є студентів. Подібна геометрична чи "пухлинна" прогресія не є нормальною. Крім того, самі студенти не виявляють великого бажання працювати викладачами, адже ця робота відрізняється надто жорсткою невідповідністю між затраченою енергією та отриманими грошима. Це автоматично ставить цю складну і відповідальну професію в один ряд із найбільш непрестижними в нашій країні. Отже, проблема друга - це нездорове самопродукування сфери освіти та низький рівень зацікавлення у освітній роботі нинішніми випускниками. Це примушує більш талановитих шукати роботу в комерційних сферах, а ті, кому "не поталанило", або хто має певний дефект і не може розраховувати на високооплачувану роботу, виявляється змушеним виховувати в наших дітях "розумне, добре, вічне", формувати наступні покоління. Під час одного з виступів, керівник управління з питань захисту економічних інтересів трудящих Федерації профспілок України Сергій Кондрюк повідомив, що кожен 4-й представник "молоді" в нашій країні (віком від 18 до 28 років)-безробітний чи, вірніше, "незайнятий". Безробітними вважаються лише ті, хто був офіційно зареєстрований на біржі праці. А це, як відомо, пов'язано із марудним збиранням купи паперів та постійною безглуздою витратою часу на щотижневе "відмічання", супроводжуване кількагодинним простоюванням у черзі. У такому випадку біржа праці та офіційний статус безробітного лякають молоду людину більше, ніж звичайна собі "незайнятість". Зважаючи на це, процентне визначений рівень безробіття, а саме 4,2% не може вважатися реальним показником. Державної програми зайнятості в Україні не існує, генеральної сфери планування робочих місць також. Складається дивне враження, начебто держава не зацікавлена в тому, яких спеціалістів вона готує за свій рахунок і на кого вона зможе розраховувати у близькому майбутньому. Але ж випускники навчальних закладів 1 й 2 типу потенційно є елітою нації, "обличчям" країни, майбутніми керівними кадрами! Це, знову ж таки, вічна проблема української нації, на яку неодноразово звертали увагу починаючи від П.Куліша й закінчуючи Є.Міхновським - проблема так званої "голови", якої нам зараз так не вистачає, тобто лідуючої й керуючої меншості. За майже однозначними висновками сучасних українських та закордонних спеціалістів, "затягнений" стан кризи, в якому ми перебуваємо й з якого зможемо вийти не раніше, ніж через 50 років, навіть за умов прискорення реформ, існує передусім через невміння нашого керівництва детально спланувати робочий процес, організувати його без взаємозаперечливих кроків. Як відомо, особливістю радянської системи було те, що вона базувалася на людях-коліщатках, людях-гвинтиках. Особи мислячі, творчі, високо освічені, здатні самостійно приймати рішення настільки не влаштовували систему, що проти них було проведено кілька винищувальних хвиль репресій та "чисток". Зрозуміло, що освітня система за 70 років була сформована так, аби при досить високому рівневі підготовки не привчати молодь до самостійності. Більше того, низький рівень гуманітарних наук у країнах колишнього СРСР пояснюється відверто урізаною програмою, обмеженою лише ідеологічною версією історії, філософії чи літератури, великим супротивом до розширення світогляду студентів, небажанням привчати їх мислити самостійно. У "Пропозиціях до програми освітньої реформи в Україні", розробленої Міжнародним центром перспективних досліджень, підкреслена необхідність реформи освітньої програми в Україні саме у зв'язку з її застарілим "радянським" типом. Так, суспільна мета реформи формулюється МЦПД таким чином: o Забезпечення переходу від тоталітарного до демократичного суспільства; o Перехід від індустріального до високотехнологічного суспільства; Сприяння розвитку глобального суспільства. Реформа освіти обов'язково має позначитися й на економічному становищі країни, адже, як підкреслено в "Пропозиціях...", "успіх економічних реформ залежить від політичної стабільності. Освічене, політичне компетентне населення важко ввести в оману; і навпаки, не освічені, політично пасивні люди легше піддаються популістським гаслам, маніпулюванню. Це призводить до приходу до влади корумпованих сил, дестабілізації, погіршує економічну ситуацію".

Причинами негативних тенденцій, що існують на сьогодні в Україні, є відсутність нормальних, з точки зору демократичного розвитку, елементів суспільного життя:

· консенсусу щодо майбутнього країни;

· програми переходу від тоталітарного до демократичного устрою;

· належного усвідомлення небезпеки і тієї ціни, яку заплатить суспільство у випадку ізоляції та стагнації;

· порівняльного аналізу наслідків різних напрямків розвитку, визначення пріоритетного напрямку розвитку;

· прозорості влади, участі громадськості в оцінюванні ефективності державних послуг;

· процедур публічної політики, інститутів громадянського суспільства.

Дійсно, значна частина проблем у різних сферах нашого життя виникає через відсутність чіткого державного курсу. Так, окремо можна виділити проблему грамотності населення, широкого побутування суржику та "зачарованого" українського правопису, який ніяк не можуть прийняти. Мовна проблема, розглядом якої займався Комітет з питань духовності та культури ВРУ протягом 1-ої та 2-ої декад 2001 року, також є спадщиною "радянської"" системи та результатом нечіткого політичного курсу. Яскраво ілюструє боротьбу двох різноспрямованих тенденцій (проєвропейської та проросійської) те, що за 10 років незалежності нашої держави конституційне затверджена офіційна мова майже не набула поширення не лише у мас-медіа чи у приватному спілкуванні, але навіть в державному секторі. Натомість, при розумній підтримці Російською Федерацією власної культури та мови, доля російськомовної літератури, радіо та телепередач в Україні не лише не зменшилась, але, порівнюючи з 1997 роком, помітно збільшилася. Як бачимо, відсутність реформ призводить не до стабільного "погано", не кажучи вже про покращання ситуації, але до поступового скочування у "ще гірше". Якщо не запроваджувати жодних реформ і не допомагати формувати активне і ділове молоде покоління, процес "скочування" буде надто затягнено. Освітня діяльність прямо пов'язана із майбутнім країни. Саме освіта потенційно може бути тим інституційним механізмом, який виконує у суспільстві реформаторську функцію. Аби зрозуміти, якою має бути освітня реформа та чи потрібна вона взагалі, спочатку треба відповісти, якою ми хотіли би бачити нашу країну в близькому майбутньому.