Уявіть ситуацію: два херсонські абітурієнти приїхали до великого міста Харкова складати вступні іспити.
Вони щойно вийшли з потягу після 17 годин тряски та безсонної ночі й намагаються знайти оселю, де б заночувати. І тут у метро на ст. Пушкінській їх затримує міліціонер.
Я і мій однокурсник Олександр запитали: "Невже ми так схожі на злочинців?". Міліціонер уважно подивився й сказав: "Схожі". Він відвів нас до міліцейського відділення в метро, сказав: хоче перевірити документи. Там двоє міліціонерів почали обшукувати нас та наші речі. Довелося повитягувати все з валіз, показати документи. Перевірили навіть пачку з цигарками. Запитували, чи не бавимось коноплею, бо, мовляв, очі в нас червоні, обличчя худі й неголені. А ми ж майже не спали, готувались до іспитів. І навіть постіль у потягу не брали, бо це коштує стільки, як палка ковбаси, яку ми їмо далеко не щодня. Міліціонери чомусь нам не повірили, підозріло гортали наші підручники. Навіть наші червоні дипломи зі спеціальності "правознавство" їх не переконали. І вже коли почали складати протокол обшуку (дивно - ніяких понятих при цьому не було), один із них раптом побачив у валізі Сашка флакон з вітамінами. Аж тоді міліціонери повірили, що ми хороші, відпустили нас і навіть побажали успіху.
Ми поїхали на вокзал і знов почали вчити, бо завтра був іспит. І раптом згадали: де наші квитки на зворотній шлях?! Квитків не було. Ні в паспортах, де вони лежали до зустрічі з міліцією, ні у валізах. Ми обшукали весь вокзал і навіть прилеглу територію - квитків ніде не було. Згадалося: міліціонер, перевіряючи паспорти, витяг квитки... паспорти віддав, а квитки?
О пів на одинадцяту ночі ми помчали до маленької кімнатки в метро. Як виявилося, міліціонери, що нас затримали, здали зміну о 20.00 годині, а інші міліціонери нічого про нас не знали.
Ніч пройшла бурхливо: ми намагались відновити квитки, адже в нас лишилися страхові поліси. Ми ходили до чергового по вокзалу, в каси, але вдалося тільки заблокувати квитки. Тобто, здати їх, окрім нас, не міг ніхто. Потім ми читали підручники до п'ятої ранку. І всю ніч по вокзалу ходили міліціонери, перевіряли документи, когось забирали з собою... А ми сиділи ще більш неголені, з іще червонішими очима, і було страшно, що нас знову заберуть і ми не втрапимо на іспит.
О 6.30 ранку нас розбудили міліціонери й заявили: ми не маємо права тут знаходитися, оскільки в нас немає квитків. Не розплющуючи очей, ми пояснили, що право маємо, бо умови такої, що без квитків не можна, ніде в правилах не записано. Тут вони відразу назвали наші прізвища й заявили претензію: "А чого це ви всю міліцію на ноги поставили зі своїми квитками? Оно вони поруч з вами на сусідньому столику лежать". Ми не повірили, бо звечора скрізь шукали. "А хлопці біля столика підтвердять", - сказали міліціонери. Хлопці злякано підтвердили, хоча один усю ніч спав, а інший прийшов о 3 годині ночі.
Потім міліціонери закричали: чи не п'яні ми, часом? Ми сказали, що не п'яні, і кричати не треба. Міліціонери пішли. Ми підійшли до жінки, що працює в залі сервісного очікування, і запитали, чи вона не бачила цих квитків уночі на столику? Жінка відповіла, що квитків там не було, це точно, а міліція крутилася біля того столика півгодини тому.
Ми так і не змогли зрозуміти: як наші квитки опинилися на залізничному вокзалі? І звідки патрульні міліціонери дізналися наші прізвища? І все ж було радісно: які добрі в нас міліціонери - ніч не спали, а квитки знайшли.

Сергій Смаль