|
Так 22 листопада
на Майдані Незалежності жартувала комік-трупа "Веселі яйця".
Дует синіх півників зі сцени грів сміхом змерзлий народ. Не можна було
втратити почуття гумору, інакше нерви не витримали б напруги, а серце
- образи, яку завдала нам влада, очолювана Леонідом Кучмою.
Під час другого туру виборів я через вічко відеокамери переконалася, що
порушення на дільницях кричущі й безвідповідальні. А я ж усього-навсього
фіксувала лише невеличкий фрагмент виборів по-херсонськи. Впритул підходячи
до голів і членів комісій, я питала, чи знають вони про кримінальну відповідальність
за фальсифікації голосів? Я знімала на відеокамеру, як вони блідли, кричали,
пускали піну й погрожували вигнати журналістів з дільниці. Ми діяли в
межах Закону, тож це нас не лякало.
Що дійсно було страшно - прокинутися в Україні після виборів. Саме тому,
приїхавши в Київ, я одразу пішла на Майдан Незалежності, де мітингувало
вже близько 40 тис. людей - чимало, як на ранок 22 листопада. І увесь
час прибували тисячі громадян, які не стерпіли, щоб їм плювали в обличчя.
Ми разом почали повстання. Разом від усього серця скандували: "Ганьба
ЦВК!", "Ющенко - наш президент!" Разом співали гімн та
знімали шапки в пам'ять про чесного міліціонера, який захищав виборчі
бюлетені від бандитів і загинув.
На наших очах починалося наметове містечко. І перші дні були особливо
зворушливими, коли звичайні перехожі діставали з гаманців гроші, віддавали
їх страйкуючим, коли бабуська з великою мискою вареників зі шкварками
годувала вартових містечка. І поки вони руками тягали з миски вареники,
старенька благословляла хлопців на захист країни.
Вселяли оптимізм наші перші перемоги: долучення до страйку Національного
університету ім. Шевченка, офіційний документ від міністра освіти Василя
Кременя про те, "що будь-яке переслідування студентів за їх участь
у громадсько-політичних акціях, що здійснюються у відповідності до Конституції
і Законодавства України, вважається неприпустимим". І на центральний
майдан столиці почали масово виходити студенти, скандуючи: "Зека
на нари, - тоді підем на пари!". Вони розбивали намети, розносили
листівки, роздавали їжу прибулим з інших міст.
У перший день ми вирішили чергувати до кінця. Ми хотіли захистити 200
наметів з відчайдухами, які в мороз лягли ночувати на площі - заради нашої
спільної свободи. І ми всі мерзли разом, аж поки о другій ночі нові свідомі
громадяни не прийшли нам на зміну. Вони, як і ми, скандували: "Ющенко!".
А вже наступного дня ми не впізнали містечко: воно виросло аж до Бесарабської
площі й нараховувало близько 1500 наметів. Сьогодні там страйкують представники
усіх регіонів України, є там і донецькі, й харківські, львівські, одеські,
а що особливо приємно - херсонські намети. Там є навіть люди з "донецьких
автобусів та поїздів", чутками про які так довго лякали народ. А
виявилося, вони - такі самі, як і ми, люди, тільки дуже замерзлі. Їх зібрали
директори заводів та училищ, вручили по 100, 200 гривень, відправили "подивитися
Київ". Вже кілька днів їм не дають на руки добові, бо вони хочуть
додому. "Помаранчеві" активісти їздять до них на вокзал, привозять
їжу, теплі речі, спілкуються, і багато зігрітих східняків приєднуються
до роботи на Майдані.
До історії єдиної вільної європейської України долучилися поляки, грузини,
білоруси, литовці, росіяни, британці, американці, канадці... Разом з нами
вони пікетують Верховну Раду, ЦВК і КабМін, і під високими стінами співають
українські пісні. Вони безстрашні і захоплені нашим народом. А нас на
Майдані зібралося вже близько двох мільйонів людей. Мужні столичні працівники
міліції постановили: в разі надзвичайних дій саме вони очолять народні
ряди, проведуть інструктаж по обороні і "стоятимуть до кінця за українські
честь і правду". І, споглядаючи в своїх рядах міліціонерів з помаранчевими
стрічками, ми віримо, що так воно і буде. Але дай Бог, щоб найважчого
гріха не було на Кучмівській совісті, щоб демократія в Україні постала
завдяки щирості й мирній наполегливості українського народу.
З Майдану Незалежності,
29 листопада 2004 р.
Дар'я Аверченко,
"Вгору"
|
