ЩО ТАКЕ ПРАВА ЛЮДИНИ?

Журналісти часто задають питання: який сенс займатися правами людини, якщо "у нас вже перемогла демократія"? Вони ототожнюють демократію із владою більшості, доказом чого - на їхню думку - є вільні чесні вибори.
Одначе, як показує історія , влада більшості може виявитися дуже жорстокою у відношенні до окремих людей або різноманітних меншин. Саме більшість винесла смертний вирок Сократу і навряд чи можемо стверджувати, що це добре свідчення про політичний устрій Афін.
Якщо ми попросимо групу людей скласти список із 10-20 ознак, що характеризують або їх самих, або їхнє становище, то виявиться, що у цьому списку переважають властивості, характерні для меншин. Але більшість зазвичай забуває про проблеми меншин, а деякі із цих проблем навіть викликають ворожість більшості. Отже, необмежена влада більшості таїть в собі загрозу для окремих осіб і груп.
І тому у нашому розумінні демократія - це обмежена влада більшості, обмежена всіма правами і свободами, які належать окремим людям. Більшість не має права порушувати ці права і свободи. < >В демократичному суспільстві права і свободи людини визначають межі влади більшості.
Одним із ключових понять у сфері прав людини є поняття правової держави. < > Правова держава, - це держава, у якій існують чіткі, стабільні і всім зрозумілі правила гри між людиною і владою. Це держава, у якій людина може дуже чітко передбачити, як влада буде реагувати на її поведінку, бо в цій державі правлять не самоуправні чиновники і посадові особи, а чіткий закон.
Зрозуміло, що правова держава не завжди є демократичною, а демократична - правовою.
Права і свободи людини стосуються виключно взаємовідносин людини і держави. < > І хоча сім'я, любов, дружба або стосунки із сусідами є джерелами цілого ряду прав та обов'язків, поняття прав людини до них не застосовується.
Права людини не колективні, а індивідуальні. < >
Існують дві основні групи прав людини: матеріальні права і процесуальні права.
Матеріальні права охоплюють конкретні права і свободи, які належать людині: свободу слова, совісті, вибору місця проживання, право на освіту та інші.
Процесуальні права - це надані в розпорядження людини способи дії і пов'язані з ними інститути, за допомогою яких людина примушує владу дотримуватися і виконувати права. < >
Матеріальні права охоплюють права і свободи. Права, які іноді називають позитивними правами, це активні обов'язки влади у відношенні до кожного з нас. Наприклад, право на освіту накладає на владу обов'язок створити школи, в яких зможуть вчитися всі діти. < > Так само право на суд передбачає обов'язок побудувати мережу судових установ, у які може звернутися кожна людина для вирішення важливої для неї справи.
Свободи, які іноді називають негативними правами, це накладені на владу заборони втручатися в ті чи інші сфери нашого життя. Свобода слова або свобода совісті - це заборона втручання державної влади у ці життєві питання людини. Інакше кажучи, якщо я маю на щось право, то влада зобов'язана щось зробити для мене. Якщо мені належить свобода, то держава мусить утриматися від будь-яких дій. < >
Деякі права вважаються невід'ємними. Це ті права людини, від яких вона не може відмовитися. Підписаний людиною документ, у якому вона відмовляється від особистої свободи і переходить до когось у рабство, не має ніяких юридичних наслідків, він позбавлений найменшого сенсу. Але ми можемо розпоряджатися своїм майном і обмежити своє право власності, оскільки право власності не є невід'ємним правом людини.
Оскільки все, що пов'язане з правами і свободами, відбувається на лінії взаємостосунків людини з владою, то варто згадати про три абсолютно різні підходи до природи цих стосунків.
Перший підхід: влада - первинна, і саме влада, із власної милості обдаровує людей тими чи іншими правами. Це означає, що у людей рівно стільки прав, скільки схотіла дати їм влада. Такий підхід представлений у конституціях усіх комуністичних країн і в конституціях деяких європейських країн, прийнятих у ХІХ столітті.
Другий підхід базується на моделі громадської угоди. Громадська угода вкладається між владою з одного боку і народом як сукупністю окремих людей з іншого. Ті, ким правлять, погоджуються давати правителям гроші, наприклад, платити податки, а правитель, зі свого боку, зобов'язується щось для них зробити: реалізувати їхні права і утримуватися від втручання в деякі сфери їхнього життя, тобто, визнавати їхні права. Така угода - більш чи менш вигідна для однієї із сторін - часто називається конституцією.
Третій підхід властивий американському мисленню. Люди, які мають природні, властиві самій сутності людській права і свободи, вирішують створити державу і призначити владу для того, щоб їм стало краще і зручніше жити. І заради того, щоб держава могла діяти, вони з власної доброї волі погоджуються обмежити деякі із своїх прав, передаючи їх державі. Наприклад, вони погоджуються обмежити свої майнові права і платять податки або обмежують власну свободу і - по мірі необхідності - погоджуються служити в армії.
Остання із цих моделей корінним чином відрізняється від першої. При першому підході у людей рівно стільки прав, скільки їм дає влада. При третьому підході у влади стільки прав, скільки їй погодилися передати люди. < >
Основним для концепції прав людини є поняття невід'ємної вродженої людської гідності. < > Людська гідність витікає із самої суті людськості, вона притаманна як немовляті, яке ще не встигло нічого вчинити, так і запеклому злочинцю. Людська гідність - це зовсім не те ж саме, що гідність особиста. Особисту гідність ми заробляємо самі, вона зростає, якщо ми поводимося благородно, і падає, якщо ми вчиняємо ницість. < >
Наші права і свободи - це щит, який прикриває нас, нашу людську гідність від зазіхань з боку держави. Права людини не в змозі надати нам гарантії, що нас будуть любити і плекати, не гарантують ні щастя в житті, ні справедливості або хоча б найменшого достатку - вони лише захищають нас від принижень і зазіхань на нашу гідність і то лише з боку одного, але найсильнішого порушника, тобто, державної влади, що в демократії означає волю більшості. < >
Сам факт визнання прав і свобод людини не мав би суттєвого значення, коли б не існували процедури, завдяки яким кожна людина може захищатися від порушень її прав. Влада завжди схильна порушувати права, бо так їй легше правити і легшим здається досягнення ідеалів. Ця схильність влади не пов'язана з якимось конкретним ладом і саме тому дуже важливе створення процедур, які б запобігали таким діям, зупиняли спроби держави знехтувати своїми обов'язками, "обійти" правила.
У державах з демократичними традиціями у захисті прав і свобод людини беруть участь суди, зокрема, конституційний та адміністративний суд, парламентські уповноважені по правах людини (омбудсмени), з цією ж метою використовуються інститути громадянської законодавчої ініціативи і референдуму, інститут індивідуальної конституційної скарги і петиції, пряме застосування інститутами держави конституції і міжнародних угод в галузі прав людини, неурядові організації, котрим закон надає можливості діяти, і ін.
Деякі матеріальні права, наприклад свобода слова, право на доступ до інформації про роботу державних органів, свобода зібрань та асоціацій, слід розглядати не лише як цінності , які слід захищати, а й як інструменти, які допомагають захищати інші права.
Нарешті, слід сказати, що легше захищати права людини , якщо в державі існує відповідний політичний устрій, діє принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової, - котрі контролюють одна одну. < >
Схильність обмежувати права особистості - іманентна властивість влади як такої. Зокрема, це стосується і влади більшості. Через те ніколи не зникне потреба в громадському рухові на захист прав людини. Сьогодні ми вже знаємо, що чим сильніша демократія, тим сильніший громадський рух, більше організацій, які захищають від зазіхань влади індивідуальний і неповторний характер кожної людини.
У країнах, де демократія діє вже давно, люди помітили, що набагато легше боротися, якщо вони діють разом. Я спостерігав це в Норвегії. Середньостатистичний норвежець є членом 22 чи 23 неурядових організацій. Він може не бути офіційним членом, але в той чи інший спосіб підключається до їхньої роботи. Це величезна кількість організацій - від тих, котрі катаються на лижах і до тих, котрі борються з магазинами, які продають горілку. І дуже важливо, щоб законодавство допомагало організаціям такого типу.
Іноді щодо неурядових організацій вживається термін "Grass Roots Activity" - активність "коріння трави". Коріння трави слабке, його легко розірвати, але якщо таких організацій багато - багато "коріння трави" - вони можуть об'єднатися і вийде щось таке, що дуже важко розірвати, що буде захищати людину від більшості і від уряду, який представляє цю більшість.